Ці кадри облетіли всю країну: жінка понад два роки була у noл…оні РФ і нарешті побачила сина (відео)
Що довелося пережити жінці у полоні, як увесь цей час жив її син, усі деталі – в ексклюзиві TSN.ua.
“Я мала вижити, щоб знову обійняти свою дитину”. Так про свої випробування в російському полоні говорить сержантка “Азова”. Наталії довелося пройти крізь пекло, але нині жінка в Україні. Тепер вона відкрито розповідає, що з нею робили російські окупанти і пригадує, що довелося пережити у Маріуполі їй та її сину. Всі деталі – в ексклюзиві TSN.ua.
Перші обійми за два роки!
Ці кадри облетіли всю країну! Українка зустрілася з власним сином, якого не бачила понад два роки! Наталія проходила службу за контрактом в “Азові” з 2017 року, працювала кухарем, пізніше керувала їдальнею.
Що довелося пережити жінці?
Під час оборони “Азовсталі” вона готувала їжу для захисників під постійними бомбардуваннями. Наталія з колегами продовжували працювати, навіть після того, як була зруйнована частина меткомбінату, де розташовувалась польова кухня – тоді кухарі підрозділу готували на маленьких пічках. У той час син Наталії – Дмитрик – опинився на окупованій території. Після команди про евакуацію жінок з меткомбінату, жінка направилась до дитини. Їй довелося самотужки проїжджати ворожі блокпости, жінка потрапила під обстріли, але таки добралась до сина. На додачу – дитина сильно захворіла, у Дмитрика було важке запалення легень. Наталія намагалася вилікувати сина, попри відсутність необхідних препаратів. Водночас родині довелося переховуватись від окупантів, адже усі ми прекрасно знаємо, що росіяни роблять з військовими, а тим паче з “азовцями”. Але згодом Наталію все одно знайшли російські окупанти.
“Якось уранці до нашого помешкання вдерлися російські військові. Одягнули мішок на голову, скрутили руки та відвезли до Донецького СІЗО. І знов хвилювання за дитину, знову невідомість про його долю”, – згадує Наталлія.
Повернення додому
Наталію хотіли засудити в росії, але її вдалося повернутися під час обміну 52-го обміну 31 травня. Після звільнення з полону Наталія нарешті змогла обійняти сина.
“Це був важкий шлях до сина тривалістю у 27 місяців полону”, – каже жінка.
Напередодні у сина був день народження!
Увесь цей час Дмитрик фільмував на телефон свої здобутки, цікаві події для того, щоб показати мамі після її повернення, щоби бодай так надолужити втрачені роки, а якраз напередодні обміну 24 травня у хлопчика був День народження. Повернення мами стало найбільшим подарунком для цієї дитини. Це відео без сліз дивитися неможливо.
Доля депортованих українських дітей
І таких дітей нині в Україні тисячі – усі вони чекають на повернення свої тат і мам, які й досі перебувають у російському полоні. Багато кого окупанти засуджують у російських тюрмах до 20 років, приписують “злочини” тим, хто захищав Україну й відмовлявся визнавати росію. Крім цього, повертають додому і депортованих дітей. 20 тисяч українських дітей були викрадені росією, а поки Україні вдалося повернути менш ніж 800. Росія так просто не повертає маленьких українців, а змушує нашу країну доводити, що діти справді українці.
Повернення 17-річної Валерії
Однією з тих, кого вдалося повернути, стала і 17-річна Валерія Галич. Її викрали у Сєвєродонецьку, у полоні росіян дівчина провела півтора роки свого життя. Дівчина розповідає, що спочатку разом із братом опинилася в окупації в бабусиному селі, зв’язок із мамою діти втратили автоматично, як і можливість говорити українською.
Викрадення дітей – це не просто злочин, це геноцид.
Росія не віддає дітей!
Нині українська сторона робить усе, аби повернути якомога більше дітей, втім кремль щоразу намагається затягнути цей процес, каже омбудсман України Дмитро Лубінець.
Дві марні спроби і лише на третій раз вдалося вирватися!
До слова, і Валерію вдалося повернути не одразу, перші дві спроби були невдалими й лише на третій раз дівчинку вдалося визволити.
Реабілітація після полону
Після повернення з полону з дітьми працюють фахівці, їм допомагають адаптуватися до звичного життя після пережитого жаху.
На відновлення підуть роки!
Замкнутість, агресія, нічні жахи, страх та недовіра – це лише маленька частина з переліку, з яким мають справу психологи, що працюють з депортованими дітьми. Інколи, щоб придушити наслідки пережитого, дітям потрібні роки.
Валерія ж зізнається, вона тепер нікуди не хоче їхати з України, тут хоче вивчитися та отримати професію.